| | БОЄЦЬ "АЙДАРУ" ПАВЛО ПАВЛОВ: "ТАКОГО НЕ БУЛО, ЩОБ МИ НЕ ВЗЯЛИ ЯКУСЬ ПОЗИЦІЮ. І ВОРОГ ЗНАВ, ЩО СКІЛЬКИ Б НАС НЕ ЛЯГЛО, МИ ВСЕ ОДНО ВІДСТОЇМО ТЕРИТОРІЮ"
Социум

БОЄЦЬ "АЙДАРУ" ПАВЛО ПАВЛОВ: "ТАКОГО НЕ БУЛО, ЩОБ МИ НЕ ВЗЯЛИ ЯКУСЬ ПОЗИЦІЮ. І ВОРОГ ЗНАВ, ЩО СКІЛЬКИ Б НАС НЕ ЛЯГЛО, МИ ВСЕ ОДНО ВІДСТОЇМО ТЕРИТОРІЮ"

0
БОЄЦЬ \"АЙДАРУ\" ПАВЛО ПАВЛОВ: \"ТАКОГО НЕ БУЛО, ЩОБ МИ НЕ ВЗЯЛИ ЯКУСЬ ПОЗИЦІЮ. І ВОРОГ ЗНАВ, ЩО СКІЛЬКИ Б НАС НЕ ЛЯГЛО, МИ ВСЕ ОДНО ВІДСТОЇМО ТЕРИТОРІЮ\"

БОЄЦЬ "АЙДАРУ" ПАВЛО ПАВЛОВ: "ТАКОГО НЕ БУЛО, ЩОБ МИ НЕ ВЗЯЛИ ЯКУСЬ ПОЗИЦІЮ. І ВОРОГ ЗНАВ, ЩО СКІЛЬКИ Б НАС НЕ ЛЯГЛО, МИ ВСЕ ОДНО ВІДСТОЇМО ТЕРИТОРІЮ"
Якщо проаналізувати, то всі літні наступи 2014 року сєпари постійно програвали, незважаючи на те, що в нас не було підготовки. І це відбувалося не тому, що вони погані солдати, а тому, що ми просто кращі і все. Я вважаю, що Луганськ і Донецьк можна було звільнити тоді, можна і зараз. Але туди мають іти нормально підготовлені і екіпіровані люди, які мали б прикриття арти і авіації, і тоді від ворога нічого б там не залишилось. І в нас є такі люди.
Я народився і жив у Донецьку фактично до подій, що там почалися.

Коли у 13-му році Яник почав затискати гайки, я відчув, що потрібно якійсь військовій справі навчатись, бо у нас ще буде кров і війна. Саме тоді я не витримав ватного руху - і десь тижні за 2 до початку Майдану псіханув і хотів їхати у французький легіон (унікальна військова складовафранцузької армії, що комплектується з іноземців, - ред.). Але я не доїхав, тому що почався Майдан, на якому я був від самісінького початку.

Взагалі, я - психолог. Навчався майже 4 роки в інституті психології. А потім в мене була практика. Окрім того я мав ще декілька інших напрямків роботи. Хоча психологія мені найбільше до душі.

Ще я займався страйкболом, але більшість з тих людей, яких я знав по страйкбольній команді, зараз на боці "ДНР". Багатьох з них я знав не один рік. Проте вони пішли воювати, і я пішов воювати, тільки опинилися ми по різні боки війни.

Після Майдану я поїхав у Крим і 15 березня, за день до референдума, ще був там. У моєї дівчини, а тепер вже дружини був там бізнес, і вона вивозила речі з готельного комплексу, тому що було ясно, що там вже ж#па. Я вважаю, що в Криму, що серед військових, що серед населення було просто тотальне небажання взагалі щось робити. Тоді сєпарів там було 300-400 чоловік з триколорами, але ж українська влада мала багато яскравих представників з проукраїнською позицією, проте ні хрєна не зробили для того, щоб відстоювати територію. А підрозділи Збройних сил України і командири ЗУ явно не читали устав, де написано, що якщо немає наказу - треба діяти по обстановці. Про "здаватися" там точно не говориться. І на війні я побачив багато того ж самого: нерішучість, технічна відсталість і так далі. Люди які мали і мають стару підготовку, я не хочу ображати всіх, але багато хто з них - це ходяча криза. Починаючи від рядового солдата контрактника і закінчуючи генералами - це все єдина система. І питання не в людях, а в тому, як вона вибудувана.

Саме через існуючу армійську систему після Майдану я шукав нові підрозділи і навіть не збирався йти у військкомат. Деякий час я навіть намагався зібрати такий підрозділ сам, шукав підтримку. Ми хотіли їхати і вихоплювати сєпарів по Донецьку. Я думав це звести до якоїсь структури, тобто підійти до цього більш професійно, хоча б на рівні тієї дисципліни, яка в мене була на страйкболі. Проте, коли я зрозумів, що в мене самого не вистачає ресурсу, поїхав у "Дніпро-2", це був квітень 14-го року. Але "Дніпро" - це міліція, а мені не хотілося йти в міліцію, тоді я пішов до правосєків, але там все теж було зовсім не так, як я це бачив.

Коли у червні я повернувся в Київ, один знайомий запропонував мені поїхати в батальйон "Айдар" на Луганщині. Я тоді поняття на мав, що це таке. Але він розповів мені про пару айдарівских операцій, я поїхав подивитися і залишився там. Тоді якраз наші взяли Щастя і почали видавати зброю, бо до того в батальйоні було лише 50 автоматів, а усе інше -трофейне. Тоді і почалася у нас бойова двіжуха.

До стрілянини я ставився спокійно, бо бойові дії для мене почалися ще на Майдані.

1 грудня 13-го року я казав знайомим, що потрібно купувати кевларові каски і броніки 4-го класу і показувати Януковичу що нас тупо постріляти не вийде.

Але коли почали вбивати людей, для мене це було травматично. Вбили Устима Голоднюка, а він був з 3 сотні, як і я. Устим і Росомаха зі Львівщини, який потім довше всіх пробув у ДАПі, викликали в мене якесь тепло всередині.

Оскільки боротися ми почали ще тоді, то вже влітку стріляти в когось для мене не було проблемою. Хто по той бік - це ворог, і ставлюся я до нього я як до ворога.

У мене був РПК- 74-ий, калібром 5,45, він спокійно лупив до кілометра. Коли я почав попадати в ціль на відстані 500 метрів, зрозумів, що це моя зброя і я його не буду випускати з рук. Радянський ремінь був незручний, тому я дійсно тягав кулемет у руках або носив магазином ззаду, і зброя впиралася в шию. Мені дали волонтерський бронік, я пролазив у ньому, псіханув, і попросив, щоб моя наречена приперла майданівський бронік. Взагалі я хотів їхати з мінімумом речей, але потім зрозумів, що добробат - це така штука, де ніхто нам ні хрєна не дасть, тому привіз купу свого майна. На той час я був достатньо екіпірованим бойцем, не вистачало лише деяких нюансів, щоб стати солдатом американської армії.

На війні в нас була надія швидкої перемоги і, сподіваючись саме на це, я пішов на фронт.

23 червня ми поїхали в бік селища Металіст, і це був маленький Майдан - діжка, намет, чай, канапки з видом на позиції сепаратистів. Там ми почали лазити в "секретах", виявляти ворожі ДРГ і вести бої. Фактично тоді це була маленька перемога, бо сєпарський батальйон "Зоря" ми розбили, а це близько 250 чоловік. І ми дуже сильно вирвалися від Щастя в бік Металіста, вздовж дороги.

Через те, що цей сєпарський батальйон дуже сильно отримав люлєй, за рахунок жорсткого наступу з нашого боку, вони зрозуміли, що ми не граємось. І бої в нашому напрямку були дуже інтенсивні. Тоді Луганщина взагалі була попереду усіх бойових операцій, бо ми лізли всюди. Сєпари розуміли, що ми можемо взяти Луганськ, і ми дійсно могли це спокійно зробити і сподівалися, що зробимо. Проте у нас спочатку була повна відсутність нормального транспорту. Моя перша бойова машина - "Москвич"-412". Аптечок в нас не було місяців два. І взагалі-то "Айдар" - то було стихійне дійство, він є таким і досі. Але тоді та купа людей по-різному вдягнених, з різним озброєнням, майданівці і місцеві були сильно мотивовані. Хоча було багато і тих, які приїжджали, день-два побули на Металісті і їхали додому, бо бачили, що йде справжня війна - гаубиці, танки і смерть.

А я навпаки дуже радів, коли поступово почали підганяти інші підрозділи нашої армії з танками, БМП і так далі. Якось ми захопили перший БРДМ - це була машина українського виробництва, призначена для полювання. Він стояв недалеко від наших позицій, в кущах, і наш підрозділ поперся туди.

Після Металісту поступово почалися операції по захопленню різних сіл і містечок. Я їздив на штурм майже завжди, якщо питали "хто в п#здорєз", тобто в бій, - не відмовлявся. Коли дійшли до Трьохізбенки нам сказали, що ми маємо оточити село, але брати його будемо не ми, а десанти і спецназ. Наша задача - не дати сєпарам розбігтися. Але вийшло так, що ми усіх обігнали і три наші групи трохи блуканули і заїхали в саме село. Сєпари вирішили, що їх відрізають від мосту, бо одна група виїхала на трьохізбєнський міст, і почали втікати. Коли ми зрозуміли, що зачищаємо село самі, побігли в місцевий лісгосп, щоб взяти якісь більш серйозні машини, бо задовбались їздити на "москвичах". Тоді, в Трьохізбє і народився такий лозунг про "Айдар", як "Слабоумие и отвага".

В результаті сєпари повтікали за міст, і то була неважка перемога, бо фактично вони віддали село. В них не було вибору, бо ми раптово заскочили з усіх боків і почали їздити і стріляти, а потім почали ще й наші "гради" лупити. Тобто була дуже швидка і жорстка чоловіча розмова. Айдарівців було десь близько ста людей, а потім почали заходити інші частини: спецназ, десант і було ясно, що Трьохізба наша. Але фактично сєпарів звідти вигнав "Айдар".

Ось так поступово, село за селом, ми підходили і оточували Луганськ. Наш батальйон після Металіста і Трьохізби вже мав однозначну славу штурмового, який не чекає наказу, а робить свою справу. Тому нас згодом тимчасово зробили окремим штурмовим батальйоном. Бо всі завдання по штурму сіл, які нам давали, ми виконували. Жодного разу такого не було, щоб ми не взяли якусь позицію. І ворог добре знав, що скільки б нас не лягло, ми все одно відстоїмо територію і конкретно сцяв з нами зв’язуватись.

Я хотів, наскільки міг як солдат, зробити бліцкриг, і після взяття Луганської області колупатися з Донецьком, бо не вважав, що з цим містом взагалі є проблеми. Ми коли сиділи в тактичному оточенні під Луганськом і я почув, що в Іловайську якась ж#па, я подумав, що це взагалі якийсь розіграш. Бо я бачив, як воюємо ми і був впевнений, що так само відбувається і в інших місцях. І я знаю, що пацани в інших батальйонах - дійсно класні, тому не хочу казати, хто гірший, хто кращий, але в нашого бата була специфіка і вона була іншою. А полягала вона в тому, що коли треба, ми швидко піднялися і поїхали. Якщо була можливість захопити село - їхали і захоплювали.

Якщо ми знали, що десь там воюють росіяни, то навіть раділи, коли йшли в бій з ними, бо розуміли, що в них більше зброї і будуть у нас трофеї, тому що все одно ми їх усіх там перехєрячимо.

Коли ми поїхали на ГРС ( газорозподільна станція під Луганськом) там у нас був видатний бій. Ми планували, що від газорозподільної станції ще більше затиснемо сєпарів. Звідти було видно Луганськ і відчувалося, що війна вже закінчується.

Потім ми поїхали закінчувати оточення у Хрящувате і Новосвєтловку. Це було в серпні. На цьому завданні у мене було відділення, яким я керував. Ми проїхали по багатьох територіях Луганської області, які звільняли, проїхали і повз Луганський аеропорт. Але я був під великим враженням від побаченого, бо усе навкруги здавалося, наче це Друга світова. Там нас обстріляв снайпер, але не попав, і ми спалили ту посадку, де він був.

Коли опинилися недалеко від Краснодонської траси, я подивився на карту і побачив, що ми її перекриваємо, а це - остання артерія сєпарів. Ми наздоганяли свою колону в медичній машині "таблетці". Догнали і пересіли на трофейній БМП - і поперли вперед закінчувати війну, так би мовити. По дорозі ми мали їхати першими, але проскочила БМП 51-ої бригади і налетіла на фугас. Хлопцям повезло - ніхто не загинув. Потім ми виїхали на посадку, перед заходом на трасу на Хрящувате, і там почалася якась незрозуміла розмова, між командирами? Вони щось дуже довго вирішували, як я зрозумів - брати, чи не брати село. І тут псіханули наші пацани і поперлися без техніки на розвідку, тобто пішки на Хрящувате. Сєпари такого взагалі не очікували. Пацани закріпилися на підході до Хрящуватого, потім підтяглися і ми. У "Айдара" була одна БМП і машини, а танки належали першій танковій, 24-ій і 51-ій. По факту там було багато підрозділів, але дуже небагато людей.

Як тільки ми виїхали з посадки, одразу по нам почав бити "Град". Вороги промахнулися десь метрів на 120 всього-навсього. Артилерія почала сильно лупити, але ми будь-що розуміли, що йдемо брати селище. Я сказав своїм, що поки по БМП не почнуть свистіти кулі, з нього не злазити. В селі теж почалася сильна стрєлкотня, стрєлялово і мочілово в усі боки. Тоді у мене було відчуття, що ворог зламаний. І якби я був на місці сєпарів, я б утік, що вони, в принципі, і зробили. Але під час цього бою вбили мого кулеметника і друга - Володю зі Львова. Ще коли заходили в село, загинув, як на мене, легенда нашого батальйону, Філіп - офіцер-афганець. Дуже класний мужик. Він ішов за БМП 51-ої бригади, як піхота і машина знову підірвалася. Ми довго не могли його знайти, а потім за допомогою місцевих знайшли обгоріле тіло.

Ввечері нас приїхала підкріпити 80-ка, і ми разом мали остаточно зачистити Хрящувате. Але там не заладилося з самого початку. По-перше, люди з інших підрозділів були дуже втомлені, бо їх пригнали туди ще з якихось боїв. А дехто по 5 місяців вже воював. Ворог не давав можливості окопатися. Приїхала інженерна машина 80-ки, вона намагалася накопати нам окопів. Дещо зробили але не все, бо по нас почали гатити просто з усього - і "Смерчі", і "Урагани" - повний фарш, і почалися немалі втрати.

Потім була контратака сєпарів, а ми спалили танчик. Я був буквально метрів за 20-30 від того шосе, по якому їхали сєпари. Було дивно для всіх, але той танк ми не чули. А він заїхав в розташування до нас, подивився скільки техніки стоїть, розвернувся і почав тікати. Тоді його побачили наші і почали по ньому стріляти. Потім приїхав другий танк, який ми спалили і нашому товаришу, з позивним Сороковий, який його і спалив, відірвало голову. Там було багато різних болючих втрат і, насправді, усі смерті не хотілося б описувати, але то був конвеєр.

У Хрящуватому ми пробули 9 днів, але в усіх почали здавати нерви, бо командування якісного не було, а ініціатива має свої кордони. Ми зрозуміли, що кінцевої мети йти в Луганськ не було, і це для нас було досить неприємно. Але "Айдару" проявляти ініціативу йти на Луганськ, коли нас було близько 40 людей і одна БМП, якось не хотілося. Як сказав командир роти: "Це буде вже повна х#йня". Проте якби нам дозволили, я би пішов. Коли до нас приїхало ще 100 з гаком людей, я думав, що ми просто підемо в місто, як це було завжди, а там сєпари нехай нас вибивають звідти, поки не всеруться. Але якби ми туди зайшли, я думаю, вибити нас звідти було б нереально.

З селища ми вивозили мирних людей. Я дискутував з хлопцями з приводу того, що там не всі сєпари, і навіть якщо вони сєпари - це мирні люди, і їх треба рятувати. Спочатку я вмовив виїхати десь десяток мешканців. Сказав, що якщо ви залишитесь, то відсотків 90, що загинете, а якщо ви будете пробувати виїжджати то 50/ 50. І ту першу машину сєпари розстріляли. Але ми все одно вивозили людей і фактично вивезли всіх, хто хотів.

Через 9 днів нам сказали залишити Хрящувате. Я вважаю, що у керівництва нашої держави не було бажання брати Луганськ. Ми як військові виконали своє завдання.

Якщо проаналізувати, то всі літні наступи 2014 року сєпари постійно програвали, незважаючи на те, що в нас не було підготовки. І це відбувалося не тому, що вони погані солдати, а тому що ми просто кращі і все. Я вважаю, що Луганськ і Донецьк можна було звільнити тоді, можна і зараз. Але туди мають іти нормально підготовлені і екіпіровані люди, які мали б прикриття арти і авіації - і тоді від ворога нічого б там не залишилось. І в нас є такі люди.

Після Хрящуватого я пішов у відпустку, і не міг повірити, коли побачив по новинах, що фронт повернувся в Щастя. Я встиг відпочити тільки дня 4, і зрозумівши ситуацію, приїхав назад. Побачив, що дійсно, всю ту територію, яку наш батальйон інші підрозділи ЗСУ звільняли ллючи кров, просто залишили. Ще не міг зрозуміти, куди поділися три бригади, "Смерчі", "Урагани"? Росіяни теж не могли повірити, що ми все залишили і три дні взагалі не заходили на ті території. Лазили невеличкими деергешками, щоб дізнатись, чи дійсно ми відійшли. А відступили майже всі. На Металісті залишились наші, 80-ка, 12 бат і декілька хлопців з міліцейських батальйонів на блокпостах. Саме в таких умовах ворог зробив засаду нашій роті Грізлі, і вони зазнали, мабуть, найбільших втрат за всю історію "Айдару". Тоді загинув мій товариш Шаман з Бердичева, ось тільки нещодавно його останки ідентифікували. І це все внаслідок не того, що сєпари такі розумні, а того, що якщо територію взяли, то її треба тримати. На мій погляд - без бойових зіткнень з ворогом відступати ми не мали права.

Я полазив зі зброєю по Щастю і зрозумів, що нас там людей може 100 разом з десантниками. І в нас ні хрєна немає важкого озброєння. Але потім почала заходити 92 бригада. Вже з навченою піхотою, танками вони мене якось вразили тоді. Почали робити оборону мосту і в цілому утримали місто, але вони не були налаштовані наступати.

Мене й досі бере зло, бо я думав, що ми будемо мстити за купу наших загиблих хлопців. Не тільки за роту Грізлі, а за всіх, але помсти не було, а почався дурдом: наш бат переводили на якісь інші рейки, бо у тому адміністративному хаосі в якому "Айдар" знаходився існувати було неможливо. Почалось формування, всі займались зарплатами, всі хотіли оформитись. Ті, хто зрозуміли більш-менш, до чого все йде, вони просто почали валити з батальйона. Почалася політика, вибори і, по суті, кінець територіального бату номер 24 Луганської області "Айдар".

На сьогодні - це просто лінійний підрозділ з особливими традиціями. Але, на жаль, корисний досвід, який ми накопичили, ніхто не збирався обробляти. Ніякі позитивні речі, як і наші здобутки, нікого не цікавили. Я зустрівся з об’єктивною реальністю і охрєнєл, коли почув, що ми всі марадьори, насильники, вбивці, і кожен з нас за цю війну заробив купу грошей. Хоча ворог нас люто боявся завжди, і навіть зараз валять по "Айдару", тому що знають, що можуть від бату на рівному місці отримати люлєй. Проте щодо хлопців, хтось звалив у 81 бригаду, хтось у інші, тобто більшість розбіглися хто куди.

Спочатку, поки був у Щасті, я ще намагався боротися з вітряками, сподівався, що хоча б у межах однієї роти буде боєздатність. Я не хотів виходити з міста, коли виводили батальйон, і намагався, щоб моє відділення прикомандирували. Ми накопичили зброї, у нас з’явилася техніка. І як тільки щось більш-менш почало відбудовуватися, почалися заборони стріляти, провокації, політика і гризня за батальйон. Це була осінь 14-го року.

Пробув у Щасті я до серпня 2015-го, а потім - демобілізувався, бо задовбався доводити, що я не верблюд. Зрозумів що швидко толку не буде, і я смертельно втомився від неповаги, хамства і якоїсь постійної боротьби навіть зі своїми. А один Луганськ брати я ж не в силах. Перемагати може тільки невеликий, мобільний і озброєний підрозділ, який не обмежено радянським підходом до керівництва. Не потрібно тримати багатотисячну армію в сучасних умовах. Підтримувати в боєздатності наші підрозділи теж спокійно можна, але нащо робити мобілізацію з людей, які нічого не хочуть? Це тупо.

Щодо влади, то воювати не хотів ніхто ще у 2014 році, не було і немає політичної волі на це. А от тим, хто хотів, не давали це зробити. А на сьогоднішній день ворог ще слабкіший, і в нас є можливості звільнити територію. Мені важко миритися з тим, що ми не йдемо туди і нічого не звільняємо. Кожен день сєпари обробляють мозок дітям, і що робити з цим поколінням потім, які вже два роки знаходяться в цьому пі#дєце. Хто відповість на це питання? Ніхто. На сході патріоти не потрібні.

Зараз я шукаю можливості вчитись далі, їжджу з Психологічною кризовою службою періодично на схід як психолог. Беру участь у проектах по психологічній допомозі і в Києві. В мене є багато бажань і висока мотивація. А щодо воювати, то я хоч би зараз взяв автомат і поїхав у Донецьк, і якщо буде потрібно, то так і зроблю.
Текст і фото: Віка Ясинська, "Цензор.НЕТ"...

Еще по теме

Про «дорогоцінну українську скрипку» Ліну Костенко

Про «дорогоцінну українську скрипку» Ліну Костенко

21-03-2016, 11:20
Стенограма по Криму: Турчинов мав підтвердити плівку із своєю розмовою

Стенограма по Криму: Турчинов мав підтвердити плівку із своєю розмовою

10-03-2016, 13:34
Львівський

Львівський "беркутівець" розповів, як застрелили Нігояна і Жизневського: ...

1-02-2016, 18:57
«Сєпари» тричі виводили нас на розстріл» – боєць АТО

«Сєпари» тричі виводили нас на розстріл» – боєць АТО

23-01-2016, 23:11
Якби не Майдан, було би ще гірше - Лижичко

Якби не Майдан, було би ще гірше - Лижичко

22-11-2015, 04:33
Чому Луганськ опинився в руках сепаратистів, — науковець Ірина Магрицька

Чому Луганськ опинився в руках сепаратистів, — науковець Ірина Магрицька

19-10-2015, 11:08
Социум

Редактор раздела Социум
Написать на e-mail