| | Олігархи як вогню бояться справжнього ринку
Социум

Олігархи як вогню бояться справжнього ринку

0
Олігархи як вогню бояться справжнього ринку

Олігархи як вогню бояться справжнього ринку
Третій текст з циклу "Економіка злиднів".
Перший читайте тут, а другий тут.
Перш ніж накреслювати шлях виходу із "зворотньої тяги", про яку йшлося "у попередній серії, необхідно розібратись в тому, як саме виникла нинішня ситуація. Вона майже неможлива. Це як в романі Азімова "Кінець вічності" - реалізувався найменш вірогідний із усіх варіантів історії, в якій людство опинилось в тюрмі і вимерло після мільйона років тупцяння на місці. І так само як там, нам необхідно знайти точку для Мінімально Необхідного Впливу, і розірвати замкнене коло існування Вічності.
Розправимось для початку із основним міфом, який лежить в основі апології "непопулярних реформ" та "шокових терапій" - що український народ не пристосувався до ринку, а тому його необхідно змушувати це робити жорстокими методами.
Насправді, українці дуже добре пристосувались до ринку. Вони примудряються виживати за будь-яких умов, і підживлювати внутрішню торгівлю навіть тоді, коли її цілеспрямовано вбивають. А поява велетенської і дуже добре розподіленої волонтерської мережі в 2014 році показує високий ступінь мобільності українського населення - це один із тих показників, які свідчать про високу пристосованість людей до динаміки ринкових умов. Головна таємниця останніх 25 років існування української держави - що до ринку насправді не адаптувались (і принципово не можуть цього зробити) ті, хто посідає вищі щаблі економіки, є очільниками списків "Форбс", і вважаються успішними бізнесменами, мільярдерами і меценатами.

Читайте также: 20 найбільш динамічно зростаючих українських компаній
Їх успіх при ближчому розгляді, виявляється локалізованим тільки в Україні. Всі спроби їх вийти за межі української економіки закінчувались фейлом, за рідкісними випадками, коли у них вистачало розуму зберегти місцевий менеджмент і не лізти зі своєю "геніальністю" в уже відпрацьовані процеси. Мало кому відомо, наприклад, що Рінат Ахмєтов одного разу купив шахту в Сполучених Штатах. Так от цей тутешній успішний бізнесмен, там ганебно прогорів і мало не попав під суд. Я дозволю собі витратити трохи часу, щоб описати цей епічний досвід діяльності нашого "ринково-обгрунтованого бізнесмена" на американському ринку - адже він настільки яскраво ілюструє реальну пристосованість до ринку нашого великого бізнесу.
Отже, в квітні 2009 року "Метінвест" через свою дочірню фірму Metinvest US, за 1 млрд. 443 млн. дол. купила компанію United Coal Company, плюс відкладений платіж в 559 млн. дол, які мали виплачуватись до 2015 року. Угода, тобто, була довгостроковою, і Ахмєтов планував закріпитись на американському ринку. В травні 2009 року UCC принесла "Метінвесту" 298 млн. дол. прибутку, мінус 48 млн. дол. збитків. На момент купівлі фірма була прибуткова. 115 млн. дол. (менше половини від прибутку, уже отриманого від купленої фірми) Metinvest US вклала в реанімацію шахти Affinity. Це була шахта, так би мовити, українського зразка - із глибоким заляганням пласта, яке змусило її попереднього власника закрити її ще в 1984 р. Здавалось б, тут можна отримати значний прибуток - адже український бізнесмен повинен бути обізнаним із особливостями таких шахт, і знати спосіб зробити її рентабельною. Однак результат був прямо протилежний. В 2012 році видобуток вугілля компанією UCC обрушився майже вчетверо, за підсумками було добуто всього 507 тис. тонн, проти майже 2 мільйонів раніше. З яких за другу половину 2012 року було добуто менше 100 тис. тонн. Далі почались звільнення - прибуткова на момент продажу UCC перетворилась на збиткову компанію, яка була змушена скоротити 325 працівників (це кожен п’ятий), а також почати економити на техніці безпеки. Але якщо в Україні на порушення ТБ закривають очі, то після перших інцидентів із смертями працівників на виробництві, за фірму взялись інспектори з контори під хитромудрою назвою "Управління з охорони праці та промислової гігієни в гірничій галузі" (MSHA). Вона нарахували 66 серйозних випадків порушення ТБ, і наклали на UCC солідний штраф, який Metinvest US вирішила тупо не заплатити - так саме, як не платить в Україні. Підсумок такого "бізнесування" Ахмєтова був трохи прогнозований - фірмі заборонили діяльність на федеральному рівні. Потім, звісно, дозвіл фірмі було повернуто, але цікавість до неї Ахмєтов втратив. Останні новини на сайті компанії датуються 2014 роком. Кому цікавить більш детальна історія американського бізнесу Ахмєтова, можете подивитись тут.
Власне, в цьому прикладі, як в дзеркалі, відобразилася реальна пристосованість українського бізнесу до роботи в умовах справжнього ринку. Нульова, тобто. І це, будь ласка зауважте, на 20-му році існування української держави. Тобто, час адаптуватись у них був. Вони просто або не захотіли, або - що вірогідніше - не змогли адаптуватись до ринкових правил і законів, а тому перетворили і продовжують перетворювати Україну на замкнену пісочницю певніше, на золоту копальню, з якої викачується прибуток найпримітивнішим способом - продажем надр, як це було сто п’ятдесят років тому. А як тільки будуть впроваджені хоча б мінімальні ринкові правила, результат буде такий же, як і у Ахмєтова в США - тобто, нищівний провал.
Власне, навіть в Україні, в тепличних умовах, вони все одно провалились як бізнесмени. Всі заводи і фабрики, приватизовані ними за безцінь, за 20 років "ефективного менеджменту" перетворились на збиткові установи, із величезним зносом основних фондів і фактично втраченим потенціалом подальшого розвитку, які практично уже нездатні генерувати прибуток. Це було помітно вже в кризу 2008 року, яка так сильно вдарила по Україні саме тому, що економіка уже фактично була поставлена в залежність від товарів та послуг III технологічного укладу. Мало хто пам’ятає, що тоді максимальний спад відбувся саме в металургійній та гірничій промисловості - він становив там цілих 36%, а це потягло за собою бюджетну кризу. Причиною такого "ефекта доміно" була проста зміна кон’юнктури на ринку: через кризу Европа стала потребувати менше металу, а мобільність металургійного бізнесу виявилась не просто нульовою, а навіть від’ємною. Не знайшли олігархи іншого ринку для збуту нашої продукції, просто зменшили виробництво, і за їх небажання адаптуватись до ринкових умов розплатилась вся країна.
Справа в тому, що вітчизняний великий бізнес успадкував від радянської системи традиційне для низькотехнологічних укладів поняття "справжньої ціни". Взагалі, на тому рівні ціна сприймається як щось імманентне, тобто притаманне продукту в силу самої своєї сутності. Наприклад, Бреттон-Вудська система стояла на уявленні про імманентність цінності золота. А так як на III технологічному рівні базою індустрії є корисні копалини, то їх цінність визначалась як "золотий еквівалент", тобто, теж була імманентною.
Невеличка ремарка в бік. Межу між різними технологічними рівнями можна легко проводити по зміні світового фінансового стандарту. Так, скасування Бреттон-Вудської системи в 1976 р. є межею між IV та V технологічними рівнями. А скасування Генуезької системи в 1944-му є межею між III технологічним рівнем та IV. А межею між V та VI рівнями є впровадження криптографічних валют і криптографічних платіжних систем. Між іншим, українська валюта - гривня - в цьому плані дуже архаїчна. По факту вона існує в рамках саме бреттон-вудської системи, тільки замість золота як мірило цінності тут використовується долар (або швидше - рубль, бо саме до нього по факту прив’язаний курс гривні). І те, що зараз відбувається із українською валютою - є результатом цієї архаїзованості. Фактично, в ній відбуваються ті самі кризові процеси, які відбувались в Бреттон-Вудській системі в 70-х роках - коли виникали цілі валютні лихоманки, а під шумок варились шахрайські схеми міжнародного масштабу. Втім, це окрема цікава тема. Наразі можна тільки зауважити, що для української гривні є рівно два виходи. Або залишатись в рамках бреттон-вудської системи з прив’язкою до чогось із "імманентною" цінністю - і зрештою остаточно перетворитись на фантики. Або стати справжньою валютою, підкріпленою сильним внутрішнім ринком і забезпеченою реальним виробництвом.
Так от, вітчизняний бізнес успадкував від СРСР уявлення про "справжні ціни". Згідно цього уявлення світ ділився на дві великі категорії. Один - той, де за продукти платять справжню ціну, тобто, максимально можливу з точки зору продавця. Звісно, що це західний світ. Европа, США, Британська Співдружність, Японія. А другий світ складають держави-"клієнти", мешканці яких занадто бідні, а тому можуть розцінюватись тільки як отримувачі допомоги в обмін на прийняття економічного чи політичного протекторату. Відповідно, бізнес 90-х років. з якого вийшли всі наші олігархи, принципово не міг собі помислити іншого ринку збуту, окрім західного. Адже тільки там дадуть за товар справжню ціну.
А оскільки більшість продукції Радянського Союзу для західних країн була застарілою (просто в силу того, що на V технологічний рівень СРСР так і не перейшов), то всі спроби новітніх "ефективних власників" вийти на експорт із продукцією хоча б IV технологічного рівня провалились. А оскільки заводи в результаті прибутку не генерують, то нащо їх утримувати? Краще їх порізати на металобрухт, продати, і отримати хоча б миттєвий прибуток. Саме тому й були порізані "Термінал" і чимало інших заводів, які виробляли високотехнологічну продукцію. І саме тому менеджер нашого НВКзустрічав всюди сите "нэ трэба". Люди, в руках яких опинилась українська економіка, мислили собі лише один спосіб заробляння грошей - продажею товарів "за справжню" ціну в західних країнах. І звісно же, за "справжні гроші".
Зрештою, все-таки знайшлася продукція, яка була необхідна в західних країнах, і за яку там готові були платити. Звісно же, це були корисні копалини. А можливість створювати "під себе" закони, разом із невибагливістю та терплячістю українського народу, робила цей вид бізнесу баснословно прибутковим. Так і виникла унікальна українська економіка, яка при всіх задатках твердого IV технологічного рівня, повільно, але вірно сповзає в бік III-го, періодично - завдяки сплескам пасіонарності українського народу - знову повертаючись до межі IV та V рівня.
В принципі, така система могла б зберігатись ще довго, якби не криза 2008 року, яка, як це не парадоксально, пришвидшила сходження хвилі VI технологічного рівня. А цей рівень, крім всього іншого, передбачає зменшення залежності від корисних копалин. Заходу уже не треба в таких кількостях сталь, алюміній, вугілля нарешті, газ і нафта. І це змусило нашу еліту шукати спосіб зберегти свої прибутки на тому ж рівні, що й раніше. Вони і знайшли - треба змусити "справжню ціну" платити не лише на експортному, а й на внутрішньому ринку. Звідси і цей фантастичний в своєму ідіотизмі термін "імпортний паритет", який по суті означає, що на внутрішньому ринку товар має коштувати стільки ж, скільки в країнах із зовсім іншим технологічним укладом і зовсім іншою економічною системою. А оскільки внутрішній ринок елітою систематично убивався, щоб вивільнити більше експортних ресурсів, то й виникла нинішня ситуація - продавцям хочеться отримувати "справжню ціну", а у покупців нема стільки грошей, щоб її платити. І знову ж таки, інша ситуація зовсім не осмислюється. Гнучкість нульова. Навіть забезпечення оплати "справжньої ціни" планується виключно силове, тобто знову ж таки в рамках парадигми III технологічного укладу. Хоча уже навіть дитині зрозуміло, що не можна стягти з людини більше платежей, ніж вона заробляє - правило, вивчене на гіркому досвіді всіма розвиненими країнами.
Читайте также: Крупнейшие госкомпании Украины получили убыток в 42,6 млрд гривен
Скажу більше, у нас люблять оперувати поняттями "попиту" та "пропозиції", а також потрясати кривою Лаффера. При цьому не керуючись ні тим, ні іншим в своїх бізнес-стратегіях - навіть не розуміючи їх суті. Простежте зміну орієнтації бізнесу наших олігархів. Розпочавши із великих виробництв із експортним потенціалом, вони повністю випрацювали їх ресурс - в обох сенсах, як в сенсі експортного потенціалу їх продукції, так і в чисто матеріальному сенсі зносу основних фондів. Після того, як на їх продукцію попит знизився, вони не займались ані модернізацією, ані перепрофілюванням - вони продовжують "допрацьовувати ресурс", одночасно переносячи базу отримання доходу в іншу галузь.
Так, той же картель Ахмєтова, який раніше генерував основні прибутки на експорті металопрокату та паливно-енергетичних копалин, нині став "комунальним концерном" - йому належить більшість із постачальних компаній, починаючи від електрики і закінчуючи водою. Цей товар, на відміну від металопрокату, має нееластичний попит - тобто, не залежний від економічної кон’юнктури. Адже комуналку завжди будуть платити, а неплатежі за неї компенсовуватимуться з бюджету - байдуже в якій формі, прямих дотацій, чи через непомірно роздутий субсидіарний фонд. Ці ж неплатежі відкривають дорогу на іще один ринок із стовідсотковим попитом - до прихованої реприватизації житлового фонду, через конфіскацію жител за несплату комуналки. Адже людям завжди буде треба, де жити, а конфіскат завжди купляється дешево - а здаватись в оренду чи продаватись буде по "ринковим цінам".
Висновок очевидний: олігархи не спроможні гендлювати в умовах конкурентного ринку, і прийшовши до влади - роблять усе, аби внутрішній ринок зник в країні, яку вони використовують як джерело прибутку, і монополізують всі галузі із стовідсотковим попитом. Таким чином, країна навіть в умовах технологічної деградації, смерті внутрішньої торгівлі та крайнього зубожіння громадян, постачатиме їм гігантські надприбутки, аж до самого її краху.
В результаті такої стратегії Україна прямує до кризи III технологічного укладу, тільки з другого боку. В країні фактично не залишилось грошей, які можна було б запустити в економіку, і тим самим оживити її. Взяти їх всередині країні нема де, тому що всі кошти, які заробляються громадянами (уже включаючи їх накопичення), з’їдають комунальні платежі. Кредити нам як країні уже не дають. Інвестори на ринок не приходять, тому що організувати у нас виробництво більш-менш серйозного рівня натикається все на те саме мислення низького технологічного укладу, що продавати треба або копалини, або напівфабрикати - бо вони дають найбільшу маржу, яку можна розпиляти. Всі інші проекти і нашими урядовцями, і нашим великим бізнесом відкидаються. Яскравим прикладом є будівництво сміттєпереробного заводу під Львовом. "Нэ трэба" там звучало декілька років, аж поки сміття не загорілось і мало не призвело до катастрофи. Можете собі уявити, яка пожежа станеться, якщо "Нэ трэба" продовжувати мимрити на державному рівні.
Світ це уже проходив мінімум двічі. Один раз - в США 20-х років, другий раз - в повоєнній Европі. В обох випадках вдалося вирулити, і навіть перейти на наступний технологічний уклад. Ми теж можемо вирулити. Необхідно тільки покинути мислення в рамках III технологічного укладу, і перестати думати, які б це іще природні ресурси виставити на аукціон. Це так лудомани роблять: думаючи, що нарешті "зрозуміли гру", вишукують, що б це іще продати з хати, аби ще раз побігти в казіно і спробувати нову "систему гри". Як правило, такі завжди опиняються без штанів, і добре, якщо в психушці, а не в канаві.
Так от, необхідно зробити декілька простих речей:
- визнати, що приватний власник - не завжди ефективний. Всі приватизаційні угоди мають бути переглянуті з точки зору ефективності. Неефективні виробництва мають нарешті визнаватись банкрутами, і реприватизуватись, а не підживлюватись субвенціями з бюджету роками;
- визначити, що єдиним пріоритетом держави повинно бути збереження, примноження і забезпечення максимально зручними умовами працездатного прошарку населення (сюди входить і малий бізнес, і самозайнятість);
- визначити перелік товарів та продуктів, критичних для виживання українських громадян, і суворо регулювати їх постачання. Вони мають бути заборонені до експорту. Ціни на них повинна формувати спеціальна комісія із прозорим обгрунтуванням, але таким чином, щоб не менше 50% потенційних покупців могли оплатити цю ціну живими грошами. Це повинно розцінюватись як необхідна інвестиція в майбутнє;
- ввести в законодавство поняття про банкрутство фізичної особи, і на законодавчому ж рівні визначити, що навіть при такому банкрутстві у людини не може бути відібране його житло чи земля. Людина може і буде заробляти гроші чесно лише тоді, коли у неї є куди повертатися - навіть якщо там тільки голі стіни. Житловий та земельний фонди повинні стати тією необхідною часткою у державі, яка стовідсотково належить громадянам, і тільки їм;
- необхідна цілісна національна стратегія розвитку, яка буде незалежною від того, який президент і який уряд при владі, і яка буде суворо контролюватись кількома незалежними сторонами - пресою, громадським суспільством, політичними партіями.
Це база, від якої можна починати боротьбу із "зворотньою тягою". Далі підходи можуть різнитись. Насправді, їх може бути нескінченна кількість. Наприклад, сингапурська економіка піднялась за рахунок розумного використання транзитного потенціалу і офшорної податкової системи. На жаль, працює таке тільки в карликових державах - але транзитну частину сингапурської моделі можна включити до національної стратегії. Підйом Кореї був продиктований активним імпортом технологій і впровадженням місцевого їх виробництва. Підйом Японії - практикою пожиттєвого найму, і тотальним контролем якості (нам вона відома як набір стандартів ISO-9000).
Учитись можна всюди. Не можна тільки продовжувати сповзати вниз, бо межа неповернення уже майже досягнута.
Постскриптум:
Я свідомо випускаю з вищенаведеного переліку базових заходів питання власності, адже в нашій країні саме це поняття дуже розмите. Фактично, ми стали чи не єдиною (окрім Росії) країною в світі, де священність і недоторканність приватності власності було поширено на власність крадену. Більше того, для крадіжки цієї власності було прийнято спеціальні закони, які узаконювали, наприклад, купівлю заводів та фабрик по бросовим цінам. Саме тому збережність власності у нас гарантується не стільки законами, скільки приналежністю до владного пулу. Поки ти зберігаєш крісло і вплив - власність належить тобі, як тільки ти їх втрачаєш, власність буде негайно переділена за допомогою рейдерських схем. Із цим треба буде розбиратись окремо, можливо, із залученням іноземних інституцій.
Вячеслав ІЛЬЧЕНКО...

Еще по теме

Спецоперація

Спецоперація "Бурштин" - лише перерозподіл ринку

11-07-2016, 13:52
Олігархи розділилися на два ворогуючих один з одним блоки

Олігархи розділилися на два ворогуючих один з одним блоки

26-04-2016, 10:58
Порошенко має друзів, але не соратників

Порошенко має друзів, але не соратників

14-04-2016, 12:23
С чего начинается Родина?

С чего начинается Родина?

16-02-2016, 15:43
Про наслідки світового падіння цін на сировину

Про наслідки світового падіння цін на сировину

6-02-2016, 10:17
Олександр Савченко: Гривня падає, бо російські банки скуповують долар в Укр ...

Олександр Савченко: Гривня падає, бо російські банки скуповують долар в Укр ...

20-01-2016, 23:34
Социум

Редактор раздела Социум
Написать на e-mail