| | Обпечені війною: кременецьке село зустріло найбільше трун із зони АТО
Социум

Обпечені війною: кременецьке село зустріло найбільше трун із зони АТО

0
Обпечені війною: кременецьке село зустріло найбільше трун із зони АТО

Обпечені війною: кременецьке село зустріло найбільше трун із зони АТО
Гей, плине кача по Тисині… Плине кача по Тисині… Ця сумна мелодія пронизує серце, розриває душу, тіло здригається від сильного болю і спогадів спочатку про майдан Незалежності, омитий кров’ю молодих людей, яких пізніше назвуть Небесною сотнею, а потім і про тисячі молодих життів, які обірвалися на сході нашої незалежної країни під час неоголошеної війни, яка продовжується і зараз.
Я спостерігала по новинах за тим, що діється на майдані Незалежності у Києві, мені було дуже боляче. Я бачила, як вбивають мирних жителів лише за те, що вони хотіли кращого життя для своєї країни. І коли через майдан Незалежності несли труни з молодими хлопцями, у яких ще все життя було попереду, моє серце обливалося кров’ю. Це так страшно! Боляче те, що замість того, щоб батьки раділи за свою дитину, вони проводжають її в останню путь під вигуки «Герої не вмирають!» та під пісню «Плине кача по Тисині», яка стала своєрідним сигналом про біль, смуток і відчай.
Я чомусь думала, що це кінець, що більше не будуть гинути люди. Як же я тоді помилялася! І не знала, що це тільки початок, що ми ще не раз почуємо цю пісню, не раз схилимо свої голови у скорботі і ще не раз заридаємо над труною Героя. Я ніколи й уявити не могла, що пісня «Плине кача по Тисині» пролунає і в рідному селі Білокриниця як знак про таку важку і непоправну втрату наших односельців.
Загинув, обороняючи Донецький аеропорт
20 січня 2015 року в Донецькому аеропорту загинув наш перший Герой – «кіборг» В’ячеслав Мельник (позивний «Анчоус»). В’ячеслав народився 11 грудня 1988 р. у с. Сєверне, Усть-Янський район (Якутія). Пізніше його батьки повернулися в Україну і 1995 року Славко йде у 1-й клас до Білокриницької школи. У 2004 році після її закінчення виїжджає з батьками до Італії. Від 16 років почав працювати на фабриці, пізніше став водієм автобуса, займався перевезенням заробітчан. В Італії у віці 17 років одружується з українкою, у шлюбі з якою народилося двоє синочків (Юрчик й Артемчик). Повернувшись в Україну, особисте життя хлопця, на жаль, не склалося і він розлучається. У 2014 році В’ячеслав одружується знову, але 25 липня того ж року напередодні мобілізації у трагічній аварії гине його дружина. Пригнічений сильним горем втрати близької людини, молодий чоловік вирішує йти добровольцем у зону АТО.
19 серпня 2014 року хлопець був направлений спочатку на проходження військової підготовки на Яворівський полігон. Після навчання був призначений навідником зенітно-артилерійського підрозділу 3-го батальйону 80-ї окремої аеромобільної бригади. З початку листопада того ж року В’ячеслава разом з іншими бійцями відправили на схід України. Спершу вони базувалися у м. Костянтинівка (Донецької обл.), а на початку зими стали на захист Донецького аеропорту. Обороняючи старий термінал аеропорту, В’ячеслав загинув 20 січня 2015 року.
У рідній школі Героя 1 вересня 2015 року було урочисто відкрито меморіальну дошку на честь випускника, полеглого у боях за аеропорт Донецька.
Після втрати синочка батько В’ячеслава, Олександр Петрович, з 10 лютого 2016 року перебуває в зоні АТО у складі 5 батальйону Української добровольчої армії. А мама Героя, Ірина Петрівна, з квітня 2015 року почала займатися волонтерством. Спочатку була у волонтерській організації «Джура», після розпаду якої у серпні 2015 року разом з колегами-волонтерами з «Джури » – отцем Андрієм Любунем та Юлією Савчук створила благодійний фонд «Наша надія – Кременець». До речі, мама загиблого «кіборга» за волонтерську діяльність нагороджена Патріархом Київським і всієї Руси Філаретом медаллю «За жертовність і любов до України» (18 травня 2016 року).
Читайте также: 4 бойца получили ранения в зоне АТО
Натомість В’ячеслав Мельник був нагороджений (посмертно) такими відзнаками: орденом «За мужність» III ступеня, нагрудним знаком «За оборону Донецького аеропорту», медаллю «122 окремий аеромобільний батальйон 81 бригада», медаллю «За жертовність і любов до України», медаллю «За службу Україні».
Також Мельник включений до списку «Народний Герой України».
Останній репортаж військового журналіста
Березень 2015 року… Замість теплої весни до Білокриниці знову прийшов холод, сум та біль. Ще не встигли оговтатись від січневої втрати одного односельчанина, як знову переживаємо, сумуємо і втрачаємо. Загинув журналіст ТРК Міноборони України “Бриз” Дмитро Лабуткін.
Дмитро народився 11 грудня 1986 року у Кременці. Спочатку навчався у Білокриницькій школі, потім – у Тернопільській ЗОШ №23. У 2004 році вступив до військового інституту ім. гетьмана Петра Сагайдачного при Національному університеті «Львівська політехніка». У 2009 році закінчив даний навчальний заклад за спеціальністю «військова журналістика» і був направлений для проходження служби у Військово-Морські сили на посаду редактора телерадіокомпанії «Бриз». Проходив службу в м. Севастополі. Дмитро готував телевізійні фільми про бойову підготовку ВМС, про спільні тренування морської, сухопутної та повітряної компоненти. Неодноразово виходив на кораблях вітчизняного флоту в море. Під час військово-морських походів відвідав Туреччину, Болгарію, Румунію тощо. Знімав дуже багато репортажів, умів грамотно та цікаво подати інформацію. Навесні 2014 року, після окупації Криму російськими військами, Дмитро виїхав з Криму до Одеси (до речі, з 75 чоловік особового складу на материк вийшли тільки 9). 19 січня 2015 року, згідно з наказом начальника генерального штабу, Дмитро Лабуткін був направлений у зону АТО. 21 січня прибув до Краматорська та поїхав на передову як військовий журналіст (виконував обов’язки прес-офіцера сектора “С”). Востаннє на зв’язок вийшов в ефірі телеканалу «112 Україна» 13 лютого 2015 року. У Дебальцевому Дмитро провів зйомки та зібрав фотоматеріали для переговорної групи у Мінську, мав повертатися з ними до Києва. Зник 16 лютого у районі Дебальцевого разом з розвідгрупою ЗСУ після обстрілу колони, якою вночі вивозили поранених у напрямку Артемівська. Дмитро перебував у БТРі, що рухався у складі колони. 19 лютого терористи надіслали дружині Дмитра відео із записом з місця бою обабіч залізничної колії, де були тіла загиблих поряд з розбитим БТРом. З того часу вважався зниклим безвісти. Пізніше інформацію про смерть кореспондента підтвердила волонтер «Офіцерського корпусу» Алла Борисенко («Чонгар»). 20 березня у Дніпропетровському морзі підтвердили, що одне з тіл загиблих українських військовиків, доставлених із Дебальцевого, належить Дмитру Лабуткіну. Зустрічали тіло Героя 24 березня у м. Кременці, похорон відбувся 25 березня у рідній для нього Білокриниці.
У Дмитра залишилися батьки, дружина та маленька донечка Кіра. Рідні Діми почорніли враз, сум назавжди застиг на їхньому обличчі, не повинні батьки ховати своїх дітей, не мають молоді хлопці гинути на війні. Вони повинні жити, створювати сім’ї, виховувати власних дітей, а не лише залишатися сумним спогадом у пам’яті людей. Такі люди назавжди змінили історію України. Жаль тільки, що історія нашої країни написана червоним…
1 вересня 2015 р. на будівлі Білокриницької школи урочисто відкрито меморіальну дошку на честь колишнього учня, капітана ІІІ-го рангу, полеглого у боях під Дебальцевим Дмитра Лабуткіна. А 20 травня 2016 р. урочисто відкрито і освячено ще одну меморіальну дошку на честь Дмитра Віталійовича Лабуткіна, встановлену на фасаді Тернопільської ЗОШ №23.
Дмитро Лабуткін нагороджений (посмертно) такими відзнаками: орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно), відзнакою “За військову доблесть” (посмертно). Включений до списку «Народний Герой України».
Війна не пожаліла військового комісара
А зовсім недавно, 11 червня 2016 року близько 01.00 год., виконуючи бойове завдання у складі свого підрозділу, загинув старший офіцер відділення комплектування Кременецького об’єднаного міського військового комісаріату, майор Борис Макаревич, який 29.04.2016 року був призначений на посаду командира мінометної батареї військової частини польова пошта 2950 ОК «Захід» та відправлений у зону АТО. Загинув при виконанні завдання в результаті підриву штатного автомобіля на протитанковій міні.
Читайте также: "Хрень господня": "киборг" откровенно рассказал о проблемах в армии
Борис Макаревич народився 31 серпня 1971 року в с. Білокриниця. По закінченню Білокриницької школи Борис Степанович вступив до Хмельницького вищого артилерійського училища. За направленням поїхав до армійської частини в містечку Кам’янка-Бузька Львівської області, яка стала для нього першим місцем у нелегкій військовій службі. Пізніше Борис Степанович змінить не одну військову частину. Доля підготувала йому нелегкий військовий шлях, проте про Бориса завжди згадуватимуть з повагою. Він був дуже розумною, порядною, доброю та щирою людиною не тільки для своїх колег, а й для односельців.
У віці 38 років за станом здоров’я чоловік був змушений демобілізуватися з війська. Але невдовзі Бориса Степановича покличуть на посаду старшого офіцера на призовному пункті й у відділення комплектування особового складу Кременецького військового комісаріату. Через певний час Бориса відрядили на Яворівський полігон, де він навчав артилерійській стрільбі молодих солдатів.
Проте 28 квітня цього ж року Бориса Макаревича призвали в зону АТО для проходження військової служби. Відбувши в зоні АТО понад один місяць, наш Герой загинув при виконанні завдання в результаті підриву автомобіля на протитанковій міні. Коли відспівували Бориса, над подвір’ям загиблого пролетів одинокий сивий голуб і піднявся високо в небо. Хто знає, може, це був символ миру для нашої країни? Вже пізно ввечері землю злив сильний дощ. А може, це зовсім і не дощ, а сльози матерів, які ніколи не зможуть змиритися з тим, що сина вже не буде поруч?
У Бориса Степановича залишилася мати, дружина та донька Марта.
Українців не можна поставити на коліна
У новинах та із засобів масової інформації кожного дня ми чуємо про загиблих наших захисників. Для нас ці хлопці, чоловіки є Героями, які вже не перший рік воюють на сході нашої країни, захищаючи її територіальну цілісність, відстоюючи свободу вибору і слова. Так, саме свободу вибору і слова, адже ворог вирішив, що у нас можна відібрати державність, територію, мову, нашу свободу, але одного він не врахував: нас не можна поставити на коліна, зламати нашу гідність, стерти нашу історію, яка роками була і є просякнута кров’ю молодих людей, у яких ще все життя було попереду, але вони вибрали інший шлях. Ці молоді люди гідні називатися Героями, патріотами, справжніми українцями. І герої не тільки ті люди, які зараз воюють на сході нашої країни, а й ті, хто допомагає морально, фінансово. Героями є волонтери, на яких і тримається наша армія, але найсильнішими людьми, окрім наших захисників, є ще і їхні матері. Є матері, які ще можуть пригорнути свого синочка, сказати йому, як сильно його люблять, а не ридати над труною сина і навіть не мати можливості востаннє його пригорнути, тому що ворожий снаряд чи міна, розриваючи тіло сина, назавжди розірвали душу його матері.
Скільки ще? Скільки ще молодих життів мають обірватись у так званому АТО, владо? На що ви дивитесь? Ваших дітей там немає, серце ваших дружин не болить за сина і ви не прокидаєтесь вночі з думкою про те, чи побачу я сина ще раз живим? У країні йде неоголошена війна, яка кожного дня забирає десятки, а може, й сотні життів. І коли ви, владо, заплющуєте очі й подумки рахуєте свої статки, наші хлопці заплющують очі від сильного болю, подумки промовляючи молитву і благаючи Господа повернутися живими додому. У когось старші батьки, за якими нікому буде і приглянути, а у когось – маленькі діти, які нікому не будуть потрібні після смерті їхнього батька. Та це наш крик і біль душі, а вам, я бачу, байдуже…
Герої не вмирають! Вони завжди живуть у наших серцях! Мені дуже хочеться, щоб стежки до їхніх могил ніколи не заростали, а на могилі щоб завжди були квіти… Ці хлопці зробили нам найбільший дарунок з усіх можливих, вони, захищаючи наше життя, віддали своє. Ми ніколи про вас не забудемо!
Я не знаю, скільки, ще сліз має бути пролито згорьованими матерями, скільки ще автомобілів з надписом «Вантаж 200» має приїхати до домівок, скільки ще скалічених життів має бути, щоб усі зрозуміли, що ми не хочемо війни, болю, розлуки і смерті. Ми хочемо, щоб хлопці закохувались, виховували дітей, гуляли з ними в парках і скверах, а не бігли по мінному полі і підривалися на ворожих снарядах. Ми хочемо, щоб діти росли і навчалися в школі, а не сиділи у льохах зі шматком хліба в руці, ми хочемо, щоб сини України не гинули, а поверталися живими додому…
Валентина Процик, с. Білокриниця, Кременецького району
www.0352.ua...

Еще по теме

«Йому було 18 років, але мало хто проживе своє життя так гідно навіть з дес ...

«Йому було 18 років, але мало хто проживе своє життя так гідно навіть з дес ...

27-05-2016, 18:26
В Авдіївці загинув павлоградець

В Авдіївці загинув павлоградець

25-03-2016, 12:21
Чому держава не піклується про своїх героїв

Чому держава не піклується про своїх героїв

16-03-2016, 16:17
Останній герой Небесної сотні – чи пам’ятає про нього держава?

Останній герой Небесної сотні – чи пам’ятає про нього держава?

15-03-2016, 22:22
Чернігівщина втратила ще одного захисника

Чернігівщина втратила ще одного захисника

11-03-2016, 09:08
У Тернополі нагородили Народних Героїв України

У Тернополі нагородили Народних Героїв України

17-01-2016, 13:19
Социум

Редактор раздела Социум
Написать на e-mail