| | "Втеча з Криму". Неймовірна розповідь колишнього кримського політв’язня
Социум

"Втеча з Криму". Неймовірна розповідь колишнього кримського політв’язня

0
\"Втеча з Криму\". Неймовірна розповідь колишнього кримського політв’язня

"Втеча з Криму". Неймовірна розповідь колишнього кримського політв’язня
Спекотного червневого дня до нашого львівського офісу "Крим SOS" прийшов чоловік середнього віку із численними подряпинами на руках та повільною вимовою.
Це був Юрій Ільченко, кримський політв’язень. Колишній кримський політв’язень.
Історія, яку ми почули від Юрія, спочатку змусила нас засумніватися у правдоподібності.
2 липня 2015 року його затримали співробітники ФСБ та ЦПЕ і запроторили на 11 місяців у СІЗО міста Сімферополь. Ільченко був звинувачений в тому, що в публікаціях у своєму блозі та соціальних мережах різко висловлювався щодо окупації Криму Росією та війни, яку Росія веде на Сході України. Юрію інкримінували 280 і 282 статті Кримінального кодексу РФ – публічні заклики до здійснення екстремістської діяльності і розпалювання міжнаціональної ворожнечі.
У червні 2016 року його перевели на домашній арешт, звідки він втік, перелізши через стіну на так званому "кримському кордоні" та опинившись на материковій частині України. Його закривавлені руки та порваний одяг свідчили про це.
Читайте также: Кримський політв’язень Юрій Ільченко втік до України
Ця історія нагадала нам сюжет одного з найкращих фільмів за усіх часів, що за повістю Стівена Кінга – "Втеча з Шоушенка".
Далі ми переказуємо розповідь 37-річного Юрія Ільченка про умови незаконного утримання у СІЗО та втечу з півострова.
АРЕШТ
Я – "ворог народу" у третьому поколінні. Мій дід був з Закарпаття, яке після громадянської війни відійшло до Чехословаччини. Дід закінчив Празький університет, захистив кандидатську дисертацію й писав докторську, приїхав у 1937 році до Ялти, познайомився з моєю бабусею, закохався, вирішив заради неї лишитися в СРСР.
Якось до нього приїхав друг. Дідусь прийшов на зустріч з ним до готелю – а коли виходив, його арештували. І після кількох місяців у в’язниці розстріляли.
В березні-2014 наша сім’я – мій батько Малов Генадій Павлович, я, Ільченко Юрій Генадійович та моя мама Ільченко Ірина Леонідівна – стала першою в Севастополі, хто офіційно відмовився від російського паспорту.
\"Втеча з Криму\". Неймовірна розповідь колишнього кримського політв’язня

Як свідомі громадяни України, ми вважали своїм обов’язком взяти участь у голосуванні на українських виборах – тому виїжджали з окупованого півострова голосувати у Херсонську область.
Я мав на центральній вулиці Севастополя власні курси, де викладалося більше 10 мов (зокрема українська, кримськотатарська, турецька, польська, англійська тощо), та майже усі шкільні предмети (були курси від підготовки до школи до підготовки до ЗНО, де викладали зокрема й університетські викладачі).
Був активним дописувачем у блозі та соцмережах. Також я звертався до людей через інтернет як на своїх сторінках "ВК" і "Фейсбуку", так і сторінках багатьох патріотичних українських спільнот зі своїми думками, патріотичними віршами (як у письмовому вигляді, так і у вигляді відео записаного в офісі на тлі українського прапора), та петиціями – зокрема про визнання Меджлісу єдиним легальним органом влади в Криму, про повну блокаду Криму й покарання зрадників тощо.
24 серпня 2014 року я виступив у прямому ефірі супутникового телеканалу "БТБ" на тлі нашого прапора й тих, хто зібрався відсвяткувати в моєму офісі День Незалежності. Виступ був проти окупації.
25 серпня 2014 року до мого офісу прийшли співробітники ФСБ і ЦПЕ (Центр протидії екстремізму). Сказали, що прийшли "порозмовляти" зі мною, питали про моє ставлення до Путіна, про те, чому я не взяв російський паспорт. А перед тим, як піти, попередили про "недопустимість провадження екстремістської діяльності".
2 липня 2015 року о 7:00 ранку до севастопольської квартири по вул. Костромський, 12, кв. 12, де я мешкав з батьками, подзвонили й стали кричати:"Откройте! Полиция!"
Батько відкрив двері. Я ще був у ліжку й прокинувся від цього дзвінка й криків. До квартири увірвалося приблизно десять осіб. Кілька людей у цивільному одязі повідомили мені про те, що проти мене відкрита карна справа за статтею 282 (розпалювання міжнаціональної ворожнечі) за антиросійський допис в інтернеті, та показали ордер на обшук, що мав відбутися у нашій квартирі.
Потім вони – ті, хто проводив обшук в мене вдома – сказали, що я маю поїхати з ними до мого офісу, у якому теж провели обшук.
Допитували мене у кабінетах Севастопольського ІТТ (СОІТТ). Там мені сказали, що моя доля вже вирішена, і я в будь-якому випадку сидітиму 10-20 років десь у Магадані – але в мене є шанс сидіти добре й якомога менше: не 20, а 10 і в набагато кращих умовах. Для цього я маю підписати "явку з повинною", договір про співпрацю, розповісти все про свою діяльність і підписати ще кучу всього на себе – наприклад те, що я "є координатором "Правого сектору" у Севастополі, а краще у всьому Криму", або хотів підірвати пам’ятники Леніна тощо.
Я відмовився будь-що підписувати й наполягав на тому, щоби про мій арешт сповістили найближче українське консульство в Ростові-на-Дону.
Читайте также: Афанасьев VS Савченко: ангел добра против демона зла
28 липня 2016 року ФСБ вигадало мені ще одну статтю – цього разу 280 (публічні заклики до здійснення екстремістської діяльності) за перепост зі сторінки Дмитра Яроша.
В’ЯЗНИЦЯ
Я перебував у севастопольському ізоляторі тимчасового утримування та у сімферопольському слідчому ізоляторі в період з 2 липня 2015 року до 2 червня 2016 року.
Відносини між співкамерниками та працівниками в’язниці
Переважно били у в’язниці по нирках, ребрах, голові, а також в щелепу для того, щоб не залишалося синців. В основному це робили співкамерники, яким обіцяли за це – як вони самі зізналися, коли перебували у стані алкогольного сп’яніння – менший термін ув’язнення або умовно дострокове визволення.
При цьому мене з першого ж дня ув’язнення співкамерники агітували прийняти російське громадянство, кажучи, що це змінить ставлення до мене і полегшить моє становище тим, що я отримаю менший строк. Або й взагалі, якщо співпрацювати з ФСБ і пощастить – отримаю свободу.
Останній "смотрящий", головний у камері серед ув’язнених, відразу як зайшов, то сказав мені, що якби я був за Росію, то був би його найкращим другом, а так він влаштує мені "справжнє тюремне життя".
До мене серед усіх співкамерників ставилися найгірше. Зверталися до мене переважно: "тварино", "бандера" (що я не вважав за образу, бо для мене Степан Бандера – це національний герой, але вони вкладали у це слово негативний сенс), "хохол".
Говорили постійно, що я ніхто і ніщо. Намагалися примушувати робити брудну роботу, прибирання, а коли відмовлявся – били. Хоча, в принципі, це було несправедливо навіть за їхніми кримінальними поняттям, оскільки попередньо вони говорили, що за політичні погляди у тюрмі не карають. Співкамерники постійно висловлювали погрози щодо зґвалтування та різних сексуальних збочень, які на щастя, не реалізували.
Коли до камери заходили старі ув’язнені, люди з інвалідністю, то мені казали їх бити. Я відмовлявся це робити – тоді били мене. Я жодного разу нікого не вдарив.
Постійно намагалися зробити з мене "ізгоя" (згідно кримінальних понять) і цим самим принизити мене. Наприклад, коли збиралися разом пити чай – іноді не підпускали до тебе, казали: "Чого тобі тут треба? Бандера, йди звідси!". Їжу завжди я був змушений брати окремо від них.
Часом ображали і співробітники в’язниці, переважно в усній формі, так само як і співкамерники.
Не надавали медичної допомоги. Я три місяці щодня писав заяви з проханням викликати мене на прийом до дерматолога, аж поки мене нарешті туди викликали. Часто на виклик лікаря співробітники СІЗО казали: "В нас немає хворих, у нас є або живі, або мертві".
Умови утримання та тортури
Камери ("целі") були переповнені. Я навіть не мав свого власного спального місця. Спали ми по черзі. Часом доводилося спати на підлозі.
Ковдру видали через 10 місяців після ув’язнення. Власний комплект спальної білизни за 11 місяців так і не видали. А горнятко, ложку і тарілку видали через 9 місяців після того, як я "заїхав" до в’язниці. При цьому ложка була зламана.
По кілька місяців не надавали можливості передати мені потрібні ліки.
24 години на добу примушували спати при яскравому світлі, яке ніколи не вимикалося, причому я спав на верхній нарі, і лампочка була на відстані кілька десятків сантиметрів від мене. Постійно голосно працював телевізор.
Іноді зовсім позбавляли сну. Наприклад, казали, щоб я вдягнув георгіївську стрічку на 9 травня, а коли відмовився, сказали: "Для тебе немає спального місця" – і не давали спати 4 доби. Примушували стояти або, коли вже не міг стояти, – сидіти на табуретці. Коли починав засинати – били.
Коли я був майже непритомний через низький тиск, співробітники спецслужб щипали мене і били до синців, кажучи, що я симулюю. Хоча, коли приїхала швидка – мене забрали до лікарні і робили уколи (це відбувалося у севастопольському ізоляторі тимчасового утримання).
Співробітники спецслужб примусили лікаря написати довідку, що це була симуляція. Так само, як у перший день утримання, коли робилися медичні довідки з лікарні, психоневрологічного диспансеру тощо – співробітники спецслужб диктували лікарям, що писати. Коли проводилася медико-психологічна експертиза, ніхто не проводив передбачені нею тести, хоча їх "проведення" було зазначено у висновках експертизи.
Під час мого етапування мене навмисно багато годин тримали у так званій "кишці" – коридор у підвалі, де підлога була залита водою, а іноді не працювала єдина лампочка. Там збиралося до 80-100 людей, було дуже душно, і навіть якщо комусь ставало зле і люди втрачали свідомість, треба було годинами стукати у двері, щоб прийшов лікар.
Так само довго тримали у так званих "боксиках" – невеличкі кімнати, де також набивалося багато людей, які очікували обшуку перед виїздом та після приїзду до СІЗО.
Зустрічі з рідними та іншими політв’язнями
За 11 місяців мого перебування у слідчому ізоляторі я мав лише одну зустріч із батьками, яка проводилася через ґрати і скло. Ми мали розмовляти за допомогою приладу, схожого на телефон – але він не працював, тому я майже не чув того, що говорили батьки, а вони не чули мене.
Чинили перешкоди для мого спілкування із моїми приватними адвокатами. Наприклад, адвокат міг чекати зранку до вечора – і не отримати дозволу зустрітися зі мною у СІЗО.
Політичних в’язнів намагалися розкидати по різних камерах. Лише наприкінці мого перебування до нашої камери кинули Арсена Джепарова, якого обвинувачували в тому, що він був членом забороненої в РФ організації "Хізб ут-Тахрір".
Також на завше у моїй пам’яті лишиться Рустем Ваітов з групи Руслана Зейтуллаєва й, звичайно, сам Руслан (усі по справі "Хізб ут-Тахрір" – авт.). З Рустемом ми проводили у бесідах довгі ночі в Севастопольському ІТУ, чекаючи на судові засідання та під час ознайомлення зі справами.
З Русланом і Ахтемом Чійгозом я бачився лише у в’язниці під час багатогодинних очікувань етапів і під час виводу до слідчих кабінетів.
Потиснути їм руку я вважав за честь для себе – а зараз молюся про те, щоби нам довелося потиснути один одному руки й на волі.
Карцер
У карцері умови були ще гірші – підвальне приміщення, по якому бігали щурі. Одного разу мене там тримали 5 діб. Не давали спати з 6 ранку до 10 вечора, причому сидіти теж не було де, бо спальне місце о 6 ранку прибиралося, і ця нара пристібалася до стіни. Ці 16 годин треба було або ходити, або сидіти на холодному бетоні.
У карцер потрапив не через свою провину, а внаслідок примусу зі сторони співкамерників узяти на себе провину іншої людини. Наприклад, підкидали заборонені у в’язниці предмети.
Потрібна медична допомога не надавалася. Лікар сказав, що треба щодня митися і змінювати постіль, а в нас часом по 2,5 місяці не було лазні і по 3 місяці не змінювалася постіль.
Харчування
Харчування було настільки поганим і мало нудотний запах, що сніданок і вечерю взагалі не брали. Першу страву, що давали на обід, їли лише після того, як додавали туди щось із того, що нам передавали "зі свободи" і кип’ятили. Друга страва у вигляді злиплих макаронів, була лише два рази на тиждень і вважалася у в’язниці за свято. Решта днів давали неїстівну недоварену кашу.
Хліб поганої якості постійно викликав розлади шлунково-кишкового тракту. Вода також була дуже низької якості, постійно тхнула хлоркою, тому нам доводилося її кип’яти. Якщо кип’ятильник ламався і ми його перемотували – то когось з камери кидали у карцер, якщо цей кип’ятильник знаходили.
На передачі існували безглузді обмеження. Наприклад, не можна було передавати цукор-пісок, олію, нічого приготованого вдома – усе мало бути лише куплене у крамниці. Заборонено передавати яйця, фрукти, овочі, м’ясні вироби. Заборони тривали по кілька місяців.
Дискримінація за мовною ознакою
Били за те, що розмовляв українською та кримськотатарською мовами. Примушували говорити лише російською мовою.
Забороняли спілкуватися будь-якими іноземними мовами. Забороняли читати книжки. Але я це робив: прочитав зі словником кримськотатарські казки, роботи Костянтина Симонова та польського письменника Генріка Сенкевича.
Контакт зі спецслужбами
До суду мене водили у кайданках, пристібаючи до співробітника поліції. Погрожували, що застрілять, якщо нахилюся або зроблю крок праворуч чи ліворуч. Щоранку проводилася перекличка за присутності хоча б однієї німецької вівчарки. Постійно, вдень і вночі, кожні кілька хвилин гули сирени.
Співробітники ФСБ під час викликів на допит по 40-50 хвилин розповідали мені, як наді мною знущатимуться, якщо я не підпишу усе, що від мене вимагають.
Під час допитів завжди були присутні мінімум два співробітники спецслужб. Погрожували зґвалтуванням та різними сексуальними збоченнями.
ВТЕЧА З КРИМУ
Суд і переведення під домашній арешт
2-го червня 2016 року я мав розгляд апеляційної скарги (на черговий переарешт) у російському окупаційному "севастопольському міському суді", яке проводилося через Skype.
Таких розглядів у мене вже було багато, і сподівань на зміну запобіжного заходу майже не було.
Коли суддя оголошував своє рішення, і зробив паузу після слів: "Апеляційну скаргу за справою Ільченка Юрія Генадійовича…" – я подумав, що знову почую: "Залишити без задоволення".
Але суддя після паузи сказав: "Задовільнити!"
Ми були у шоці і нічого не відповіли, але, звичайно, були надзвичайно щасливими.
Після цього суддя розповів мені мої обов’язки та обмеження щодо перебування під домашнім арештом. Увечері того ж дня двоє поліцейських відвезли мене з сімферопольського слідчого ізолятора додому.
Перед заїздом додому у відділку севастопольської окупаційної поліції я підписав папери, які засвідчували моє ознайомлення з правилами перебування під домашнім арештом та анкетні дані мої та моїх родичів.
Обмеження були наступні: не виходити за межі квартири, не користуватися телефонним (як стаціонарним, так і мобільним) зв’язком, мережею Інтернет, спілкуватися із будь-ким, крім батьків, особливо зі свідками, що проходять у моїй справі. Також мені було заборонено посилати та отримувати будь-які поштові відправлення та телеграми.
Співробітник поліції розказував, що навіть для спілкування з адвокатом я маю отримати його згоду, що було незаконно.
Першу ніч на сходинках біля дверей моєї квартири чатував співробітник ЦПЕ Севастополя Максим Новосельцев. А у дворі додатково стояла машина із двома співробітниками спецслужб.
Також я бачив, як уночі вони встановлювали на деревах камери відеоспостереження. Наступного ранку, 3-го червня, до мене приїхали співробітники поліції і причепили до моєї ноги спеціальний браслет, а також встановили у квартирі обладнання до нього. Ці всі пристрої, за їхніми словами, мали стежити за тим, щоб я не виходив за межі квартири.
Перші кілька діб після цього, у дворі п’ятиповерхового будинку, де я мешкав із батьками, постійно чатували мінімум двоє співробітників спецслужб.
Потім, ще пару днів, до мене приїздили з перевірками.
Підготовка до втечі
Поліціянти мені неодноразово натякали, що хоча домашній арешт у мене спливає 25-го червня, мене можуть знову арештувати у будь-який день.
У мене було передчуття, що мене незабаром знову арештують.
Втеча
Я вирішив тікати о пів на третю ночі 11 червня.
Вийшов з квартири, вдягнувши батькові куртку та взявши мамину паличку, бо мама шкутильгає. Коли я минув камери відеоспостереження, то скинув із себе батькову куртку, вижбурнув у кущі паличку і зрізав браслет ножами, які я прихопив вдома.
Автостопом доїхав до Бахчисараю. Я викликав з чужого телефону таксі, що довезло мене до сімферопольського автовокзалу. Наступною машиною я доїхав до Армянська.
Перетин кордону
Коли я дістався кордону, то побачив з одного його боку поле, а з другого щось на зразок стіни – з, на перший погляд, непрохідними хащами.
З телебачення я знав, що з обох боків є міни і розтяжки.
Але вибору в мене не було. Краще смерть, аніж знову ув’язнення у російській тюрмі.
Я вирішив видертися на цю стіну. Хащі насправді були майже непрохідні. Скрізь були колючки, натягнутий колючий дріт. Один раз я ледь не потрапив до якоїсь викопаної ями.
\"Втеча з Криму\". Неймовірна розповідь колишнього кримського політв’язня

Коли я зліз з цієї стіни, то був упевнений, що вже дійшов до своїх. Однак знову побачив російського солдата. Але це виявився останній російський військовий, який стояв вже після пункту пропуску, десь на відстані кількадесят метрів від першого нашого військового.
Він звернувся до мене російською мовою і запитав щось про паспорт. Я злякався і побіг у бік нашого прикордонника.
Добігши до українського військового, я крикнув йому щось на кшталт: "Рятуйте, зупиніть його!" – бо чув, що російський прикордонник побіг за мною, продовжував бігти у напрямку українського пропускного пункту.
Я встиг добігти до українського ПП. Там я віддав на перевірку паспорт, а також показав документи ФСБ, які засвідчували те, що проти мене було збуджено карну справу й довідку, яка підтверджувала моє 11-місячне перебування у російській окупаційній в’язниці.
Вона покликала когось головного, як вона його назвала; я їм усе розповів, і мене пропустили далі.
Вигляд у мене був далеко не найкращий: весь закривавлений, у подертому одязі і виснажений.
Але тоді болі я не відчував
Приїзд до Львова
Я одразу планував їхати до Львова, бо дуже люблю це місто, але грошей у мене вистачило лише на квиток до Миколаєва. Там я згадав, що раніше у мене була картка "ПриватБанку", на якій залишатися кількасот гривень.
Отже, попрямував до відділення "ПриватБанку", де витратив більше шести годин на відновлення картки, але зміг купити квиток на потяг до Львова, що виїжджав наступного дня.
У Львові мені вже допомогли із грошима, їжею, житлом, медичною реабілітацією та оформленням усіх необхідних документів.
*
*
*
Декілька днів тому "Крим SOS" допоміг виїхати з Криму батькам Юрія Ільченка.
– Нарешті тут можна вільно говорити, не боячись та постійно не озираючись! – такими словами нас зустрів у Новоолексіївці Херсонської області Генадій Павлович тато Юрія, який разом зі своєю дружиною Іриною, інвалідом першої групи з діагнозом "хвороба Альцгеймера", можуть почуватись у безпеці.
Так у Юрія Ільченка та його батьків почалась нова сторінка життя.
Алім Алієв, співзасновник ГО "Крим SOS", Софія Сеник, співробітниця львівського офісу ГО "Крим SOS", Спеціально для УП...

Еще по теме

Кримський політв’язень Юрій Ільченко втік до України

Кримський політв’язень Юрій Ільченко втік до України

17-08-2016, 00:22
СБУ затримала відомого журналіста Бойка

СБУ затримала відомого журналіста Бойка

12-08-2016, 22:02
Фонд «Поліський оберіг», через який скуповували голоси на виборах, віддали  ...

Фонд «Поліський оберіг», через який скуповували голоси на виборах, віддали ...

22-05-2016, 13:58
Стенограма по Криму: Турчинов мав підтвердити плівку із своєю розмовою

Стенограма по Криму: Турчинов мав підтвердити плівку із своєю розмовою

10-03-2016, 13:34
СБУ и агент ФСБ: нардеп опубликовал заявление задержанного

СБУ и агент ФСБ: нардеп опубликовал заявление задержанного

29-02-2016, 17:54

"Нові поліцейські виконували накази мента, який душив мене і доламував рук ...

16-12-2015, 11:20
Социум

Редактор раздела Социум
Написать на e-mail